Депутатські пропозиції змушують у цьому сумніватися
Як відомо, 9 березня нинішнього року минає 110 років від дня народження засновника Української повстанської армії Тараса Бульби-Боровця. У зв’язку з цим Рівненська обласна рада оголосила 2018-й роком поліського отамана. З такою ж пропозицією виступили депутати від Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Житомирської обласної ради, а також громадські активісти Волинської області, де формувалися і діяли у роки Другої світової війни збройні загони бульбівців.
Цікаво, що головні пропозиції депутатів зводяться до встановлення дорогих пам’ятників Бульбі-Боровцю у Рівному, де у 1932-1933 роках жив отаман, та в місті Олевську Житомирської області, де із середини серпня до середини листопада 1941 року існувала так звана «Олевська республіка», яку утворила і захищала УПА «Поліська Січ». За повідомленням деяких видань, вартість рівненського монумента Бульбі-Боровцю навіть не схожого на самого Головнокомандувача УПА складає кілька мільйонів гривень. Макет пам’ятника позаминулого року, коли відзначалося 75-ліття УПА «Поліська Січ», навіть виставляли на огляд мешканців обласного центру на проспекті Директорії. Однак гарячої підтримки він не зустрів, а відтак встановлений не був. Схоже, у нинішньому році місцеве керівництво активніше візьметься за справу, адже, наприклад, у своєму рішенні облрада рекомендує Рівненській міськраді при внесенні змін до міського бюджету на 2018 рік розглянути можливість фінансування встановлення пам’ятника Т. Бульбі-Боровцю. Житомирські депутати-свободівці також рекомендують Олевській міській об’єднаній територіальній громаді у разі внесення змін до міського бюджету на 2018 рік, за умови співфінансування з обласним бюджетом, передбачити встановлення пам’ятника Тарасу Бульбі-Боровцю в м. Олевську, проекту якого навіть щирі прихильники отамана ще не бачили.
Очевидно, історія зі встановленням пам’ятника засновникові УПА на його батьківщині, у місті Березному Рівненської області, у якому проглядаються риси не повстанського командира, а, швидше, червоного комісара, нікого нічому не навчила. І ми знову згодні наступити на ті самі граблі.
На жаль, серед депутатських пропозицій немає й слова про підтримку набагато дешевших від вартості пам’ятників краєзнавчих досліджень, наукових конференцій, видання книг чи зйомку історико-документальних фільмів, що, на мій погляд, набагато важливіше для створення об’єктивного образу поліського отамана та формування уявлення про його військові підрозділи. Адже глибокої виваженої інформації і про Бульбу-Боровця надто мало. До того ж, вона для широкого загалу важкодоступна.
Не секрет, що уяву про поліського отамана і про його УПА навіть деякі науковці складають на підставі радянських пропагандистських видань. Наприклад, на ІV Всеукраїнській науковій конференції «Проблеми дослідження українського визвольного руху ХХ століття», присвяченій 75-річчя «Поліської Січі», яка відбулась у Житомирському держуніверситеті імені Івана Франка позаминулого року, кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук Житомирського військового інституту імені Корольова Анатолій Кавун у своєму виступі стверджував, що бульбівські формування не належать до Руху Опору. Свою позицію він аргументував визначенням в «Енциклопедії історії України» у десяти томах під редакцією академіка В.Смолія, згідно з яким «Рух Опору – це визвольна АНТИФАШИСТСЬКА боротьба в європейських країнах у роки Другої світової війни». А Тарас Бульба-Боровець, мовляв, як і представники інших течій українського визвольного руху, у 1941 році антифашистської боротьби не вів, отже до Руху Опору не належав! Ви чуєте? Однак кандидат наук не каже, що визначення Руху Опору в «Енциклопедії історії України», яка побачила світ на 21-му році незалежності нашої держави, майже дослівно копіює його з «Большой советской энциклопедии» часів Сталіна-Брежнєва, а наголошує лише на тому, що він як науковець зобов’язаний дотримуватись формулювань академічних видань. Але як тоді кваліфікувати боротьбу українських націоналістів у 1940-1941 роках на Західній Україні, у результаті якої тисячі з них опинилися у совєтських тюрмах і в червні 1941 року були розстріляні, а десятки тисяч членів їхніх сімей опинилися у Сибіру? Як тоді розцінювати діяльність у цей період Фронту литовських активістів, Латвійського національного легіону, Комітету порятунку Естонії? Може, скажете, в науковому світі у післярадянський період нічого нового про Рух Опору не з’явилося? Якщо судити з «Енциклопедія історії України», то ні. Але якщо поцікавитися іншими виданнями, то можна знайти багато чого нового. Наприклад, ще 2002 року у київському університетському видавництві «Пульсари» вийшла капітальна праця доктора історичних наук Анатолія Русначенка «Народ збурений», у якій він за результатами опрацювання українських, білоруських, литовських, латвійських та естонських архівів аргументовано доводить, що Рух Опору цих народів у роки Другої світової війни полягав, у першу чергу, у визвольній АНТИКОМУНІСТИЧНІЙ боротьбі. Але, як свідчить стаття в «Енциклопедія історії України», наші академіки, що входять до її редакційної ради, десятиліттями не цікавляться науковими здобутками у сфері своїх професійних інтересів.
Ще дивнішою виглядає їхня позиція на тлі прийняття Європарламентом 2 квітня 2009 року резолюції «Європейська свідомість та тоталітаризм», згідно з якою, сталінізм і фашизм поставлено на один щабель, а тих, хто активно виступав проти тоталітарного правління, закликано сприймати як героїв. Очевидно, ці формулювання і заклики не стосуються наших академіків-істориків.
Отже, за новітніми науковими дослідженнями, Тарас Бульба-Боровець таки був яскравим представником Руху Опору безбожній совєтсько-комуністичній системі, яка виморила голодом мільйони його співвітчизників, яка забила тюрми тисячами трупів його земляків, яка обдирала до нитки добрих господарів і заганяла під дулами гвинтівок до колгоспної стайні або відправляла на Сибір туди, «гдє вольно дишіт чєловєк». Зрозуміло, що пан А.Кавун до такого додуматися не міг, оскільки до цього не додумалися автори статтей і редколегія «Енциклопедія історії України».
Вже у серпні 1940 року Тарас Боровець на Сарненщині і Костопільщині створює підпільні осередки Української народної республіки. Коли ж енкаведисти вистежють і заарештовують восени 1940 року активістів-підпільників, у 1941 році поліський отаман організовує «Вільне козацтво» у Людвипільському, Корецькому та Рокитнівському районах Рівненщини. Представники цих організацій, згідно з першим наказом по УПА «Поліська Січ» від 28 червня 1941 року, стали повстанськими відділами і повели уже збройну боротьбу проти представників совєтської влади на Поліссі, яка тут виконувала наказ Сталіна - лишати ворогові, а по суті селянам-поліщукам, що не евакуювалися за Урал, випалену землю.
Наступним аргументом А.Кавуна, яким він силкується перекреслити усю діяльність УПА «Поліська Січ» як Руху Опору у 1941 році, такий: мовляв, «некоректно говорити про боротьбу бульбівців проти радянської влади, адже територія, про яку говориться, була досить швидко окупована». Справді, Полісся німцями було окуповане, швидко навіть без боїв. Але так само швидко воно було деокуповане чи, простіше кажучи, знову окуповане представниками совєтської влади, оскільки німці у селах та містечках Полісся навіть не залишали жодного свого представника. Так ось, у липні 1941 року ще до німецької окупації міста Олевська Житомирський обком КП(б)У в Олевському районі створив партизанський загін імені Чапаєва із 260 осіб із завданням диверсійно-підривної діяльності. Командиром його було призначено начальника райвідділу НКВД Лапшина, а комісаром секретаря райкому КП(б)У Возбранного. Після окупації Олевська 5 серпня 1941 року цей загін і надалі перебував в Олевську. Цікаво, яку владу він представляв на «окупованій» німцями Олевщині?
«Та не владу він представляв,- парирує А. Кавун, – а справжній Рух Опору фашистським окупантам, за визначенням «Енциклопедії історії України». Овва! І в чому ж полягав цей опір? А ось у чому: не давав січовикам Тараса Бульби-Боровця 15 серпня 1941 року оволодіти містом Олевськом. А коли це не вдалося зробити, то 11 вересня підірвав фарфоровий завод і його електростанцію, 9 жовтня – меблеву фабрику, 13 жовтня – млин, 29 жовтня – маслозавод! Але ж фашистських окупантів у місті не було, а тільки мирне населення і бульбівський загін, що проголосив тут українську владу. Для А.Кавуна, очевидно, що українська влада в Олевську, яка прийняла присягу на вірність Україні – це і є справжні фашистські окупанти.
Кандидат наук на повному серйозі доводить, що Бульба-Боровець – це представник гітлерівсько-фашистської влади, адже мав посвідчення коменданта служби безпеки Сарненського та Олевського округів. Він не тільки одержав дозвіл на творення спецзагону «Поліська Січ» для очищення Полісся від червоних партизанів, груп НКВД, компартійних керівників, але його загін «створили», «озброїли» гітлерівці! Він їм звітував! Які можуть бути сумніви, що Бульба був представником фашистської окупаційної влади?
Ви знаєте, людина, яка необізнана з реальним станом справ, під натиском таких аргументів кандидата наук може повірити усьому сказаному ним, як нині більшість росіян під натиском тамтешньої телепропаганди щиро вірять, що в Україні фашистська влада, проти якої треба вести війну.
Справді, Бульба-Боровець мав домовленості з німецьким військовим командуванням про те, що він очолить українську поліцію у Сарненській та Олевській округах, яка забезпечить порядок на Поліссі, очистить його від більшовиків. Справді він одержав від командувача 213-ї тилової дивізії генерала Кіцінгера дозвіл на творення спецзагону з екстериторіальним правом дії «Поліська Січ». Це, власне, і все, що одержав Бульба-Боровець від німців. Далі А.Кавун перегинає палицю, стверджуючи, що німці «створили», «озброїли» УПА «Поліська Січ». Очевидно, свідченням створення військового формування мав би бути наказ про призначення командирів відділів, забезпечення особового складу конкретними видами зброї, обмундируванням, харчами, зарплатою і т. п. На превеликий жаль, кандидат наук такого документа не показує, зрештою, як не показує і жодного іншого. Але, як свідчить бульбівський «Закон українського партизана» 1941 року, що зберігається в Центральному держархіві вищих органів влади України «Зброю, одяг, харчування і всяке інше постачання українська партизанка здобувала тільки двома шляхами 1) шляхом роззброєння ворогів…2)шляхом добровільної допомоги цивільного населення». Про це мова іде і в оголошеннях органу «Поліської Січі» газеті «Гайдамака». Може, хтось подумає, що то була подвійна гра Бульби-Боровця. Публікації – для народу, а справжнє забезпечення – від німців. Гадаю, за 24 роки слідства, яке вели доблесні радянські чекісти проти поліського отамана, вони могли би знайти, хоч одного представника окупантів у «Поліській Січі», хоч один акт передачі зброї чи обмундирування для січовиків. Але не знайшли! Нині Інтернет рясніє знімками учасників УПА «Поліська Січ». На них - жодного німецького автомата, жодного кітеля. Скрізь трофейні російські гвинтівки, автомати ППШ (фінки, які використовувала Червона армія у війні проти Фінляндії), звичайний селянський одяг та совєтське хе-бе. От вам і німецьке озброєння, от вам і німецьке творення підрозділу.
Тепер щодо роботи Тараса Бульби-Боровця на посаді коменданта служби безпеки та дозволу формувати спецзагін «Поліська Січ». Це питання, гадаю, треба розглядати з точки зору користі-шкоди українським інтересам, місцевим жителям. Як свідчить кримінальні справи бульбівців, публікації газети «Гайдамака», комендантська посада надала поліському отаманові адміністративні важелі творення української міліції на Поліссі, що забезпечувала порядок, спокійне життя та працю селян, оберігала народне добро від совєтських партизанів-диверсантів та парашутистів. Спецзагін УПА «Поліська Січ» зумів витіснити більшовиків з північної Рівненщини та північно-західної Житомирщини і організував на цій території українську владу, яка була, за висловом одного ув’язненого органами МГБ, кращою від совєтської та німецької.
Чи безумовно виконував Бульба-Боровець на посаді коменданта служби безпеки німецькі накази, які шкодили населенню підконтрольних йому територій? Як свідчать архівні документи, ні. Він робив усе, що було на користь поліщукам. А як тільки надійшов наказ залишити контрольовану ним територію Бульба-Боровець відмовився взяти під козирок. Головна команда УПА «Поліської Січі» не погодилась виконати наказ з підпорядкування німецькій цивільній адміністрації, а також засудила розстріл євреїв Олевського району та примусове залучення до цієї ганебної справи січовиків. Аби вберегти вояків від репресій з боку гітлерівців за невиконання їхніх розпоряджень, Бульба-Боровець розпускає свої відділи і переходить у підпілля. Тобто діє не як вислужник перед окупантом, а як захисник свого народу.
Фактом звіту перед окупаційною владою А.Кавун вважає рапорт отамана окружній управі в Сарнах від 25 липня 1941 року, у якому той інформує про очищення Рокитнівського району від більшовицьких банд. Правда, кандидат наук замовчує, що Сарненську управу на той час очолював представник ОУН, а з рапорту вилучає повідомлення про проголошення Бульбою-Боровцем у Рокитному Акту самостійності України, очевидно, розуміючи, що за такі звіти гітлерівці не гладили по голівці.
Із завидною наполегливістю останнім часом намагається принизити роль Бульби-Боровця та його збройних формувань у національно-визвольному русі науковий працівник Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігор Марчук. Зокрема, в своїй книзі «Поліська Січ» (2016), яку видав у співавторстві з учителем вищої категорії Рівненського НВК №12 Наталією Марчук та за підтримки Центру дослідження і відродження Волині та ще й під грифом науково-редакційної групи книги «Реабілітовані історією, він спотворює структуру УПА «Поліська Січ», применшує кількість її вояків. Так, до УПА «Поліська Січ» він не включає української міліції, яка діяла у десятках, а то й сотнях сіл північно-східної Ріненщини та північно-західної частини Житомирщини, що стверджують у своїх наукових розвідках доктор історичних наук Сергій Стельникович та кандидат історичних наук Олександр Дарованець, а також самі січовики під час слідства, яке проводили проти них емгебісти. Ця міліція «Поліської Січі», не лише охороняла села від нападів червоних партизанів, зокрема в Олевському районі на Житомирщині, але й допомагала формувати спеціальні рухомі сотні та курені січовиків, постачала туди свої кадри. Письменник-дослідник із Житомира Олекса Опанасюк встановив існування козацьких сотень української міліції «Поліської Січі» у місті Олевську на чолі з Іваном Дежнюком, а також у селах Олевського району Стовпинка, Копище, Юрове, Варварівка, Радовель, Сущани та інших.
У своїй розвідці Ігор та Наталія Марчуки заявляють, що у час найактивнішої діяльності (серпень 1941 року) чисельність спецпідрозділу (рухомої частини) УПА «Поліська Січ» могла сягати лише 700 вояків (два курені). Однак дані архівних кримінальних справ, зокрема, Тараса Бульби-Боровця, січовиків Кіндрата Байчури,Івана Лисанця, Дмитра Мельника та інших, публікації газети «Гайдамака» та спогади учасників подій підтверджують існування щонайменше трьох рухомих куренів: першого Клесівського на чолі з сотником Володимиром Комарем, збірного Рокитнівського під командою поручника Петра Омеляніва та Людвипільського під командою хорунжого Адама Воловодика. Максим Вайчук, Кіндрат Байчура, Михайло Лисанець та Кирило Глущук на допитах повідомляють про 1500 вояків у рухомих сотнях і куренях. А ще в УПА «Поліська Січ» була підстаршинська школа, господарська частина, штаб з охороною, а також відділ жандармерії, про кількісний склад яких Ігор та Наталія Марчуки взагалі не вважають за потрібне згадувати. Автори науково-популярного нарису вдають із себе нібито ретельних дослідників, висмикують з архівів окремі дані, відверто нехтуючи тими, які не вкладаються у їхню схему розповіді. Тобто ми маємо справу з відвертою маніпуляцією фактами.
Хоч як це дивно, але на Тараса Бульбу-Боровця покладає провину за розпалювання українсько-польського протистояння на Волині нинішній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Про це він пише у своїй книзі «Друга польсько-українська війна 1942-1947» (2011,2012), а також розповідає на українському телебаченні. І це в той час, коли навіть провідні дослідники цієї теми з Польщі стверджують, що не існує повноцінних документів про участь бульбівців у нападах на поляків. Сам поліський отаман у листі до Проводу ОУН (Б)від 25 березня 1943 року, тобто на початку антипольських акцій, засуджував їх і ніколи не долучався. Ось цитата з цього листа: «Польське питання. На згаданій нашій нараді 21.1.1943 р. ця справа була всебічно обговорена. Тимчасом, замість дотримуватися устійненої тактики, Організація (тобто ОУН-Б) в останніх днях відкрила для українців ще один фронт — польський. Пішли в рух сокири, віхоть. Вирубуються та вивішуються цілі родини і випалюються польські оселі. «Сокирники» вирубують та вивішують ганебно безборонних жінок і дітей, а польський боєвий актив поховався по лісах і організується в контрударні банди, які починають відплатні акції на українському населенні».
Як бачимо, роботи по відродженню світлої пам’яті про поліського отамана непочатий край. А без неї увічнення його образу, зрозуміло, буде фальшивим. На превеликий жаль, депутати вирішили рік Тараса Бульби-Боровця почати з останнього.
Comments