Здавалося б, понад два з половиною десятиліття незалежної Української держави могли би позитивно вплинути на наших істориків, пошуковців, щоб вони вирвалася з тенет совєтських традицій, згідно з якими, гіперболізувалися заслуги одного, скажімо, колективу, військового підрозділу, партії і зводилися нанівець заслуги іншого (суперника, опонента), а в разі виявлення провалів у облюбованого предмета дослідження, до яких тільки способів не вдавалися, аби їх виправдати, а то й перекласти на інших. Але, як свідчать факти, цей гандж, на превеликий жаль, живе донині. Навіть у національно-патріотичному середовищі можна зустріти дослідників, виступи яких не позбавлені цього негативу. Такою, на мою думку, є доповідь «Розгром повстанської республіки «Січ» радянським Сумським партизанським з’єднанням у січні 1944 р.» (інтернетівський варіант: «Розгром загону УПА ім. Богуна («Січ») Сумським партизанським з’єднанням у січні 1944 року») [1], яку виголосив науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху Ігор Бігун на Міжнародній науковій конференції «Український визвольний рух 1920-1950-х років: ідея державності та її реалізація», присвяченій 75-річчю Акту відновлення української державності та 25-річчю Незалежності України, яка відбулась 29-30 червня 2016 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка під егідою Українського інституту національної пам’яті, Науково-дослідного інституту українознавства, Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Центру досліджень визвольного руху та МБУ «Центр національного відродження».
Покоління українців 1960-х -1980-х років добре пам’ятає книги спогадів червоного партизанського командира Петра Вершигори, в тому числі й «Рейд на Сян і Віслу», в яких він вихваляє комуністів і комсомольців свого з’єднання, зокрема, й за «розгром відбірних військ Бандери» наприкінці січня 1944 року у свинаринських лісах Турійського району Волинської області, де розміщувався курінь УПА Порфира Антонюка («Сосенка»). [2] Слід сказати, що у мене ще в совєтські часи закрадалася недовіра до мемуарів цього вірного ленінця, розписаних у яскравих барвах. А коли на початку 1990-х років до України стала надходити література з діаспори, в тому числі й п’ятий том «Літопису УПА» зі спогадами волиняка, зброяра загону УПА імені Богуна С.Новицького, який брав участь у бою з червоними партизанами Сумського з’єднання, то ця недовіра до писань П.Вершигори не тільки зросла, але й перетворилася на переконання, що вони – фальш. Ось, зокрема, оцінка українським повстанцем бою, у якому нібито червоні «розгромили загін УПА імені Богуна («Січ»)»: «В поодиноких сутичках деякі наші відділи були в критичній ситуації і мали вбитих і ранених. Проте більшовикам не вдалося розбити жодного(!!!) нашого відділу, хоч мали кількакратну перевагу й добрий план операції». [3;187]
Мені невідомо, яку мету ставив Ігор Бігун під час проведення свого дослідження, але явно не встановлення істини: що ж відбулося у повстанській республіці «Січ» наприкінці 1943-го – початку 1944-го років.
На початку своєї розвідки науковий працівник ЦДВР, як і годиться, подає розкладку протиборчих сил перед бойовими зіткнення: кількість вояків Сумського партизанського з’єднання 1311 осіб, персональний склад «загону УПА імені Богуна» 400-600 стрільців (чотири бойові сотні, національний відділ вірменів (35 осіб) та узбеків (40 осіб). [1] І вже з цього моменту у нього закладаються підвалини для спотворення подій.
Ігор Бігун, зокрема, чомусь не уточнює, що подає склад партизанського з’єднання станом на 5 січня 1944 року, тобто на початок рейду, а не на час боїв з повстанцями 20-31 січня цього ж року. Як свідчить радіограма Вершигори до начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 3.02.1944р.: «За цей час (з 5 по 31 січня,- І.О.) загін зріс на 236 осіб, в основному за рахунок колишніх військовополонених». [4;139] Згідно з його ж звітом, складеним після завершення рейду, з’єднання налічувало 1529 осіб.[5;269] Навіть якщо врахувати, що остання цифра включає 35 вірменів, які зрадили повстанців у Владинополі (нині Ладинь Любомльського району) 21 січня 1944 року, усіх 40 узбеків, які після боїв у свинаринських лісах перейшли до червоних, лейтенантів ЧА Миколу Семенюка(«Орла»), Андрія Пілішенка («Бортенка») та деяких інших повстанців [1](згідно з інформацією листівки червоних партизанів, таких було нібито 96 осіб) [6;25], то й у такому випадку виходить, що на початок зіткнення із «загоном УПА імені Богуна» сили партизанів Вершигори рівнялася 1433-1451 багнетам, тобто були на 122-140 осіб більшими, ніж подає Ігор Бігун.
Водночас вважаю, що критики заслуговує похибка 200 стрільців, яку дозволяє собі нібито ретельний дослідник при підрахунку сил УПА, що рівняється неповному додатковому куреню. Хоча на підставі опрацьованих ним документів можна було встановити точнішу цифру. Наприклад, науковий працівник ЦДВР зазначає, що 25 січня (насправді – 20 січня,- І.О.) 1944 року під час входу у село Владинопіль другому і третьому батальйонам Вершигори чинила опір сотня УПА 60 бійців, але, втративши 5 загиблими, 10 пораненими й одного полоненним, змушена була відступити. [1]. Як зізнавався на допиті Олекса Брись, тут були козаки його сотні, командування якою на час відпустки він передав своєму першому заступникові «Бортенку» (Андрію Пілішенку), [7;11,67] якому наказом №19 від 23 січня 1944 року передано відділи «Вишні» та «Залізняка», [8;158а] а наступного дня зобов’язано зайняти оборону в селі Оса Турійського району. [8;156] Тут 27 січня сотня у складі (зауважте!) 110 стрільців вступила у бій із другим стрілецьким батальйоном Сумського партизанського з’єднання. Втративши, за даними більшовиків, нібито 10 повстанців убитими, двох полоненими та трьох пораненими, сотня змушена була залишити оборонні позиції. [1].
Вважаю, близькими до істини є цитовані Ігорем Бігуном відомості Вершигори про те, що із «Сосенком» залишилося біля 50 кінних повстанців. [1]. На мій погляд, ця сотня під командою колишнього командира Червоної Армії, що серед повстанців користувався псевдонімом «Гонта», найменше від інших постраждала, а то й зовсім, адже у звітах партизанів не вказано жодного вбитого кавалериста на маршруті її відступу від села Ревушки Турійського району, де виявлено початкове її місце розташування, [5;45] до району містечка Лобачівки на Горохівщині – місця зупинки переслідуваних червоними партизанами упівців. [1]
На жаль, не вдалося знайти жодного документа про кількісний склад сотень «Чуба» (певне, її виявили більшовики у Ревушках) [5;45] та «Рубаша», яка діяла вздовж залізниці Володимир-Волинський – Ковель,[8;164] і яку нібито розігнали біля села Бобли шість(!!!) червоних партизанів, убивши 8 повстанців, 5 поранивши і одного взявши у полон без власних втрат. [1] Однак і ці дані дають підстави говорити, швидше, про 460 стрільців куреня «Сосенка» (3 сотні піхоти приблизно по 110 вояків, кавалерійська – 50-55, чота вірмен – 35 осіб, чота узбеків – 40), ніж про 600.
Отже виходить, що п’яти батальйонам Сумського з’єднання (1433-1451 осіб) фактично протистояв хоч і зміцнений, але один курінь (батальйон) УПА Порфира Антонюка («Сосенка») до 460 осіб, але аж ніяк не загін (полк), як постійно наголошує автор розвідки.
Далі Ігор Бігун нібито скрупульозно по днях і годинах розписує дії рот і батальйонів Сумського партизанського з’єднання по «розгрому загону УПА імені Богуна» за їхніми звітами, перераховує здобуті ними трофеї і нібито веде облік втрат з обох сторін. Але під час підбиття підсумків ураз забуває про власні підрахунки, а цитує, як істину в останній інстанції, радіограму Вершигори до Строкача від 3.02.1944 року: «Під час бою із загоном імені Богуна знищено 180(!!!) солдатів й офіцерів, взято у полон 150(!!!) чоловік, знищено 12 складів з продовольством і обмундируванням, табір і гарматну майстерню…» [1]. Очевидно, науковий працівник ЦДВР, захоплений такими переможними реляціями, не зауважує, що це дані не лише про «бій із загоном імені Богуна», а про усі бої Сумського з’єднання під час рейду (510 кілометрів) Рівненською та Волинською областями із 5 по 31 січня 1944 року.[5;64-65] Сюди зараховано 5 убитих та один полонений під час нападу у першій декаді січня 1944 року на гарнізон противника у білоруському місті Столин, [9;1] 10 знешкоджених «бульбівців» біля села Яйно Камінь-Каширського району, [5;15] 30-35 (за даними радіограми Вершигори від 22.01.1994р. Строкачу, – 42[4;133]) вбитих націоналістів та 20 узятих у полон у селах Синово та Кукуріки Старовижівського району, [5;18-19] до 15 знищених упівців біля села Руда Любомльського району [9;4зв] (за іншим звітом, – 3 вбито, 7 поранено, одного взято у полон). Словом, до втрат куреня Порфира Антонюка приписано щонайменше 70 убитих і 22 полонених упівців. Проте й дані про 110 знищених та 128 полонених повстанців не відповідають дійсності. Вище вже йшла мова про правдоподібну кількість – 96 бранців з куреня «Сосенка», переважно червоноармійців, які нібито підписали агітлистівку Сумського з’єднання.
Щодо знищених повстанців, то, згідно з батальйонними звітами червоних партизанів, у Владинополі їх нібито вбито 5, в Осі – 10, Боблах – 8, Мочулках -7,[10;7], біля села Вехнів – 25, [9;10], у Турії – кілька.[5;45], у Ревушках -3, у Домінополі -4, у невстановленому місці -9. [1].
Але серед тих близько 75 жертв – не всі повстанці. Наприклад, у селі Ладинь старожили стверджують, що червоні партизани до повстанців зарахували беззбройного жителя Власюка Василя і розстріляли. [11;84] Очевидці подій із села Оси також вважають, що до упівських жертв більшовики приписали і мирних жителів, які впали від куль, тікаючи за повстанцями у бік свинаринського лісу.[12;63]
З підрахунків випливає, що курінь УПА під командою Порфира Антонюка втратив до 160 стрільців (до 96 полоненими, до 60-70 убитими), тобто всього десь до третини куреня. Залишилося у строю – близько 300 козаків. Цю цифру, на мій погляд, підтверджують свідчення, дані на допиті Олексою Брисем. Зокрема, він зазначає, що під час відступу курінь було поділено на дві частини. Одну частину 250 осіб (дві нестройові сотні, три госпіталі та обоз) виводив він, а іншу Порфир Антонюк. [7;11] Про 300-350 осіб, які залишилися у «Сосенка», зазначає у звіті командир другого стрілецького батальйону Сумського з’єднання майор Кульбака. Однак ці дані намагаться заперечити Ігор Бігун, подаючи як альтернативу звіт Вершигори, де мова йде лише про 120 упівців, які лишилися із Порфиром Антонюком, та свідчення на допиті заступника командира Групи УПА «Турів» Миколи Павловича («Яворенка») про вцілілу сотню «Сосенка». [1] На мій погляд, більшої довіри заслуговують свідчення безпосередніх учасників подій, а не скориговані під потрібну цифру дані керівника партизанського з’єднання та вищестоящого упівського начальника.
Вважаю, що інформацію про три сотні, які лишилися в П.Антонюка після боїв із червоними партизанами, підтверджують нотатки Головного командира УПА про зміни у підрозділах УПА-Північ, де вказано, що до переходу фронту (січень-лютий 1944 року) відділ «Сосенка» налічував 5 сотень (600 осіб). [13;71] Як відомо, згідно з наказом №10 по Групі «Турів» від 15 січня 1944 року, сотню «Нерозлучного» з відділу «Сосенка» передано відділу «Лисого» (Івана Климчака). [14;31] Після боїв із червоними партизанами Порфир Антонюк передав свої три сотні стрільців, госпіталі та обоз новому командувачу куреня Олексію Громадюку («Голубенку»-«Остріжському»), відділ якого у квітні 1944 року, очевидно, після зміцнення нараховував шість сотень (720 осіб). [13;72] То про який «розгром» куреня «Сосенка» можна вести мову?!
Але загін УПА імені Богуна, яким командував Порфир Антонюк, справді, було розгромлено тільки не Сумським партизанським з’єднанням, а, на мою думку, самим керівництвом УПА-Північ. На це натякає Ігор Бігун в епілозі своєї розвідки, але не розкриває теми до кінця. Зокрема, він посилається на наказ №58 від 27 грудня 1943 року про направлення 25 осіб у старшинську школу (це перед приходом на Волинь совєтсько-німецького фронту, коли, скажімо, відома школа «Дружинники» на Рівненщині завершувала роботу і готувалася до перебазування у Карпати!). Але дослідник обминає деталі, які свідчать про справжній грабіж не тільки кадрів, але і зброї. Так, в наказі про умови прийому до школи сказано: «Люди повинні мати середню освіту або підстаршинську школу УПА… На 25 чоловік 3 легкі кулемети»(!!!) [15;535] Згідно з наказом №4 по Групі УПА «Турів» від 3.01.1944 року у «Сосенка» відібрано ще 90 вояків. [15;540] І буквально перед навалою червоних партизанів Вершигори, вважаю, у нього злочинно відібрано, як вище зазначено, сотню Микитюка Павла («Нерозлучного»), волиняка, який добре знав місцевість та людей.
Але й це ще не все. Як відомо, у загоні УПА імені Богуна діяв Азіатський (Інтернаціональний) легіон, долю якого замовчує науковий працівник ЦДВР. Цей підрозділ складався, за даними історика Ярослава Антонюка, із солдатів та офіцерів Червоної Армії (5 чот-взводів), був добре підготовленим і ефективним військовим відділом. Командував ним майор ЧА Соловйов («Солом’яний). Заступником у нього був ще один червоноармієць капітан Краснов («Чубатий»). [16;828] Але під час так званих чисток, які проводили відділ служби безпеки та військово-польова жандармерія, вони обоє були розстріляні за підозрою нібито у співпраці із червоними партизанами. [17;81,83] Наприкінці 1943 року, тобто перед боями з червоними партизанами, СБ стратила одного з кращих чотових, який відзначився у боях з гітлерівцями, Василя Приступу («Степового») за передану своєму другові-мельниківцю записку з розповідю про справи на «Січі», [17;80] колишнього мельниківця, заступника командира дев’ятої сотні Івана Мудренця («Чумака»), якому пригадали службу у німецькій поліції та використання службового становища у міжпартійній боротьбі, [18; 12,23] а також пропагандистів Володимир-Волинського військового району УПА братів Голодів («Білого» та «Ярмака»), які виступили проти злочинних репресій серед повстанців. [17; 94,115] Після цього командир Азіатсьокого легіону «Адам», який обійняв посаду страченого майора Соловйова («Солом’яного»), та його заступник Микола Голод («Слюсар») на знак протесту проти розправ з повстанцями з боку СБ та ВПЖ вийшли з підпорядкування УПА разом з підлеглими їм козаками. [17; 116] Від Легіону на «Січі» лишилися тільки дві згадувані вище чоти вірменів та узбеків.
Самому Порфирові Антонюку вище керівництво також не давало спокою. У загоні постійно проводилися інспекції, [19;165,205] а служба безпеки влаштовувала командирові допити, вимагала пояснень дій його підлеглих. Нарешті його лише з одним куренем-батальйоном залишили наодинці проти п’яти батальйонів червоних партизанів. А після того, як він врятував переважну більшість особового складу, поранених побратимів з госпіталями, його, вважаю, підло звільнили з посади і влаштували ганебне судилище. За даними інтенданта УПА-Північ Романа Петренка, «Сосенкові» військово-польовий суд висунув звинувачення у «зруйнуванні історичної пам’ятки – монастиря в Загорові»(!?), де, як відомо, 9-12 вересня 1943 року героїчно оборонялася від гітлерівців чота Андрія Марцинюка («Берези»), «недбальство в справі безпеки відділів, що спричинило людські і господарчі втрати, зокрема зброї, в останніх боях з комуністичною партизанкою загону Вершигори», «ведення переговорів з ворогом – штабом 16-ї німецької танкової дивізії», [19; 206] під час яких він намагався визволити з полону курінного політреферента Андрійчука («Андрія») та подругу («Оксану»). [7; 50зв.]
Порфир Антонюк спростував свою причетність до здачі «Січі» червоним партизанам демонстрацією наказу командира Групи УПА «Турів», який зобов’язував його пропустити Сумське з’єднання. [19; 35] Очевидно, на суді була доведена абсурдність звинувачення у причетності його до знищення Загорівського монастиря, оскільки у присуді про це немає жодного слова. [19; 73] А от щодо переговорів з німцями, то своєї участі він спростувати не зміг, хоча був лише на перших двох зустрічах разом із сотниками «Ігорем», «Гонтою», «Орестом» (Брисем Олексієм) як перекладачем, політреферентом загону «Бровою» (Шибистою Віктором), на яких кожна зі сторін лише виставляла свої умови. А після зауваження представника служби безпеки більше на зустріч до німців не їздив і дав вказівку своїм підлеглим ні в які переговори з окупантами не вступати. [7; 51-52зв.]
Сьомого березня 1944 року Порфира Антонюка стратили. На цьому закінчилось не лише його власне життя, але й життя виплеканого ним одного з кращих загонів УПА на Волині – імені Богуна.
На жаль, Ігореві Бігуну, розкрити справжні причини краху загону не вдалося. Відтак його розвідка не дозволяє зробити правильні історичні висновки та винести потрібний урок з цієї трагедії.
1.Бігун І. Розгром загону УПА ім. Богуна («Січ») Сумським партизанським з’єднанням у січні 1944 року.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: http://www.academia.edu/30774557
2.Вершигора П. Рейд на Сан и Вислу.- Москва.-1960.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: http://militera.lib.ru/memo/russian/vershigora_pp2/05.html
3.Новицький С. У змаганнях за волю волинської землі//Літопис УПА.-Т.5.- Торонто.-1984.-С.163-196с.
4.Літопис УПА. Нова серія. Т.4.- Київ-Торонто.-2002.- 598с.
5.ЦДАГОУ.-Ф.63.-Оп.1.-Спр.5.-431арк.
6.ЦДАГОУ.-Ф.63.-Оп.1.-Спр.153.-83арк.
7.ГДА СБУ (Луцьк).-Спр.8054-ФП (Брися Олексія Семеновича).-149арк.
8.ЦДАВОВУ.-Ф.3838.-Оп.1.-Спр.6.-170арк.
9.ЦДАГОУ.-Ф.63.-Оп.1.-Спр.78.-168арк.
10.ЦДАГОУ.-Ф.63.-Оп.1.-Спр.198.-58арк.
11.Ольховський І. Кривава Волинь. Книга перша.-Київ.-2008.-248с.
12.Ольховський І. Кривава Волинь. Книга друга.-Київ.-2011.-344с.
13.Літопис УПА. Нова серія. Т.14.- Київ-Торонто.-2010.- 640с.
14.ЦДАВОВУ.-Ф.3838.-Оп.1.-Спр.1.-33арк.
15.Літопис УПА. Нова серія. Т.2.-Київ-Торонто.-1999.-798с.
16.Антонюк Я. Український визвольний рух в постатях керівників. Волинська та Брестська області (1930-1955). Літопис УПА. Бібліотека. Том.13.-Торонто-Львів.-2014.-1072с.
17.Стецюк Г. Непоставлений пам’ятник.-Вінніпег.-1988.-156с.
18.Горун В. Сосенко. Командир Січі УПА на Володимирщині – Волинь. -Б. м.-1995.- 36с.
19.Літопис УПА.Т.27.-Торонто-Львів.-1997.-280с.
20.Микола Лебедь.УПА.Українська повстанська армія.-1946.-Видання Пресового бюра УГВР.-130с.
Фото: Порфир Антонюк під час служби у польському війську, де здобув чин капрала. 1931 рік.